Благодійна організація <Будинок милосердя>

Яка ж благодать живе у сарненському будинку престарілих?

П'ять років минуло з того часу, коли я вперше ступив на сарненський поріг Благодійної організації «Будинок милосердя для престарілих та знедолених верств населення». Її ж керівника й духовного наставника Віру Василівну Цуман впізнав одразу. Вона абсолютно не змінилася з часу нашої першої зустрічі. Навіть помолодшала ніби. І не дивно, бо живе й віддає себе знедоленим людям з Богом у серці. Нема гори без долини, нема радості без смутку, і не від Місяця пшениця зріє. Благословенне Добро творить дива, яким нема логічного пояснення, там, де паростки його лікують і гріють душу сьогодні, завтра і завжди.
Про будинок престарілих та знедолених у Сарнах нас тривалий час розпитують читачі й прихильники часопису - "Костопіль-центр". Хто просто з цікавості, а дехто, мабуть, не від доброго життя та, певно, і справді не всі знають, що створила його Віра Василівна Цуман разом з чоловіком Андрієм Федоровичем у 2003 році. Сьогодні тут у двох окремих приміщеннях перебувають 30 людей переважно похилого віку, причому 19 із них є лежачими. Наймолодшому інваліду Володі з Рівного 21 рік, а найстарша жінка - Євдокія Ташкалюк з Дубровицького району - з 191 8року. Проживають чи проживали у сарненському будинку престарілих люди з Києва, Оженіна, Вінниці, Львова, Хмельницького, Черкас, Чернігова тощо. 31 особа померла уже відтоді, як цей благодійний заклад гостинно відчинив двері своїм постояльцям. А загалом, як стверджує Віра Василівна, людей тут приймають з усієї України, і зблизька, і здалека, бо географія знедолених така ж нескінченна, як і доглянутих. Через віддаленість колишнього постійного місця проживання людини полягає у тому, що по три місяці доводиться чекати переводу пенсії на утримання нового мешканця будинку милосердя.
Я задавав власниці закладу чимало запитань, бо цікавить наших читачів буквально все: як можна потрапити на постійне місце проживання в будинок престарілих, чи існують якісь обмеження у цьому плані, як там з харчуванням, дозвіллям, доглядом, в тому числі й медичним, і ще безліч нюансів. Так ось, для того, щоб потрапити сюди, треба лише паспорт, пенсійне посвідчення, ідентифікаційний номер, чорнобильське посвідчення, якщо воно є, та сама людина. Медичну комісію проходять на місці. Харчування триразове і не обов'язково за точним графіком.
- Коли люди просять подавати вже, то це ми і робимо, - пояснює пані Віра. - Причому, готуємо на їхні замовлення коли затірку, коли картоплю в лушпинах, коли капусту квашену, коли ще щось суто домашнє на будь-який смак і бажання. Без постійних помічників я б не справилася, бо роботи вистачає не лише на кухні. Самі розумієте, що це таке - доглядати лежачих людей, окремі з яких не орієнтуються вже ні в просторі, ні в часі.
Коли ми разом обійшли палати й поспілкувалися з жінками та чоловіками будинку престарілих, я по-справжньому зрозумів, що це таке, а ще утвердився на думці, що обслуговувати таких людей може далеко не кожен. Тут потрібне терпіння, яке буває лише у переповнених любов'ю до ближнього душах. Здалося, що звикнути до цього неможливо, але життя якраз і доводить протилежне, і від цього тепло стає на серці.
Запитую Віру Василівну про те, чому вона, власне, вирішила займатися цією справою, адже клопоти перевершують усі сподівання, а про якийсь прибуток від організованої справи годі й говорити.
- А я все життя була такою. Змалечку доглядала за рідними людьми, а потім перейнялася проблемами чужих, хоча чужих людей, мабуть, не буває.
Пані Віра, як і її чоловік та діти, - людина віруюча. Безперечно, це є ще одним поясненням того, чому свого часу на клаптику сарненської землі з'явилася ця оаза добра, любові й милосердя. То завдяки чому вдасться виживати, утримувати господарство, обслуговуючий персонал та своїх постійних клієнтів? Насамперед, каже Віра Василівна, завдяки меценатам, спонсорам, людям, які безкорисливо жертвують кошти, допомагають продуктами харчування і таке інше. Місцева влада, як я зрозумів, якщо і не допомагає, то, в усякому разі, і не заважає. Деякі факти, варті подиву. Наприклад той, що Благодійна організація «Будинок милосердя для престарілих та знедолених верств населення» змушена сплачувати за комунальні послуги як прибуткова організація.
- Без людського сприяння вижити не вдалося б, - продовжує господиня, - допомагають нам церкви, в тому числі й православні. Картоплю, моркву, буряки поставляють наші віруючі. За людську пенсію утримувати громадян неможливо - це давно доведений факт. Чимало грошей потрібно потратити на речі першої необхідності, медикаменти. А ще потрібно робити ремонт і таке інше. Щиро дякую за вагому підтримку віруючим підприємцям з Костополя Галині та Юрію Давиденкам, сарненському підприємцю Андрію Гаврильчику, директору та заступнику директора Немовицької птахоферми Сергію Анатолійовичу Жукову та Володимиру Мартановичу Васильчик - господарства «Вікторія» Миколі Усовичу із села Дібрівськ Зарічненського району, котрий забезпечує нас рибою. Пригадую такий випадок. Приїхав якось до нас незнайомий чоловік, подивився на все і, навіть не назвавши свого імені, поїхав, залишивши конверт з п'ятьма тисячами гривень. Для нас це було на той час просто неоціненним скарбом! Цей світ не без добрих людей, бо править усім Бог, а добро завжди проростає паростками милосердя в душах небайдужих громадян, яким болить чужа біда. Допомагає нам і місія "Братерство без кордонів", представникам якої я також безмежно вдячна.
Чим же займаються тут літні люди у вільний час? Спілкуються, читають, співають пісень, хто хоче та має сили, може покопатися на городі. Для них організовують виїзди на природу, на озера, зустрічі з іншими людьми, віруючою молоддю, священиками. Привозять сюди зубного лікаря. «Добре вам тут, жіночки?- запитую бабусь. Добре! - кажуть,- дуже до6ре!». Для них читають Біблію, хоча, як каже Віра Василівна, насильно у віру людей ніхто не затягує. І беруть сюди усіх, а не лише віруючих. Єдине виключення - психічно хворі громадяни. До речі, переймати досвід першого в Україні приватного будинку престарілих приїздять звідусіль: і з Білорусі, і з Гощі, і ще з багатьох куточків держави. Приємно, що є серед нас ті, для кого милосердя є станом душі, не прагненням бути добрим, а намаганням бути потрібним.
- Щиро дякую Господу і цим людям, синам Андрію, Роману та дочці Вікторії, рідним за підтримку, - продовжує Віра Цуман. Обов'язково розкажіть жителям області про те, що ми беремо на догляд та утримання лежачих дітей-інвалідів, тільки не психічно хворих. Беремо дівчат і хлопців інвалідів, які не мають житла, одиноких, котрі не можуть самостійно дати собі ради. Нехай звертаються до нас за адресою: місто Сарни, вулиця Ковельська, 89 або за телефонами 0365521606 (робочий), у будь-який час.
Коли ми були на порозі будинку милосердя, у двір заїхав бус із вінницькими, за словами господині, друзями - спонсорами із матеріальною допомогою. Життя продовжується тут у звичному руслі. А враження... Враження однозначні. Шкода дивитися на одиноких або не потрібних рідним старих людей. Щемить на душі. І водночас радує інше, те, що Бог не забув про них цієї миті, що їх тут оточать увагою, доглянуть, поховають, як людей. Усі ж бо ми прагнемо справедливості. Мабуть, не страшно провести решту днів серед дбайливих людей.
Скажу так: якщо комусь вряди-годи здається, що життя є чистою випадковістю без мети і смислу, то це зовсім не так. За нас завжди є кому заступитися. Навіть тоді, коли, надивившись на життєві негаразди «в усій їхній красі», нажахавшись тим, як змушені жити подекуди обділені долею люди, усвідомивши, скільки зла чорнить щодня цей світ, в окремі моменти думаємо, що Бога нема. Тоді й стає по-справжньому страшно.

Юрій ЛЕВЧУК, фото автора.