Благодійна організація <Будинок милосердя>

Поєднали долю... в Будинку милосердя

Неординарну подію відзначили мешканці благодійної організації «Дім милосердя» для людей похилого віку і знедолених верств населення, що по вулиці Ковельській у Сарнах. Її керівник Віра Цуман схвильовано поділилась радісною новиною: мешканці будинку Анна Кочківська та Володимир Шеремет вирішили побратися. На схилі літ забилися в унісон два самотніх серця...


Дім, де народжується посмішка

Поет колись сказав: «Хоч Бога до себе поклич - хіба можна щось зрозуміти в коханні». Перше кохання по-різному озивається в душах людей. Потім приходить ще... А коли на горизонті випливає призахідне сонце, тоді воно незбагненне.
- Таке щастя, що Бог послав їм, уже немолодим, із посрібленими головами, цей незвичний дарунок долі - бути разом, - каже пані Віра. - Знаєте, усі мешканці нашого дому заглядаються на них, як на вранішню зорю, що палахкотить, гріє. Як на талісман, що рятує від розпачу в тяжку хвилину, розводить скруту, додаючи сил і віри, що не все на землі похмуре, що старість не забута, а оточена увагою й турботою, співчуттям, взаєморозумінням, які проявляє до них обслуговуючий персонал...

З такою теплотою розповідала про будні організації ця енергійна, невтомна в клопотах жінка! Знає все про всіх своїх підопічних до найменших дрібниць. І про їх родини. І переймається серцем і душею, по-материнськи ставиться до стареньких, немічних, покинутих, знедолених самотніх чоловіків і жінок. Нині їх проживає в будинку милосердя двадцять чотири. Найстарша баба Люба. Їй вісімдесят п'ять. Син переніс інсульт. Хворіє. Відтак за матусею нікому приглянути. А тут старенькій добре, затишно. Частенько син приїжджає з гостинцями - і на вустах матері ясніє посмішка. «Якби то до всіх так навідувалися рідні», - печалиться Віра Василівна. І мимоволі викладає план: відкрити філію Будинку милосердя, розширити його і для престарілих, і для дітей.

- Хочемо полегшити таким людям життя, совість нам так велить, і Бог закликає. Напевно, Всевишній нам і визначив допомагати знедоленим, скривдженим, переливати в їх душі світло, любов Божу, благодать і ласку, - говорила, зводячи погляд до піднебесся. Відтак запросила на весілля Анни та Володимира.

Анна

Два роки тому Анна приїхала з Острозького району. Невисокого зросту, симпатична жінка. Мала десь там квартиру, але обставини склалися так, що дочка виїхала в Росію, а з синовою родиною не зжилася. Траплялося, ображав матір, якось і руку підняв. Отож звернулася в благодійну організацію м.Сарни. Жила б тут і далі, однак прогресувала хвороба очей. В одній з солідних клінік України запевнили, що прооперують і все буде гаразд, що бачитиме, а воно вийшло навпаки. Потьмарився білий світ, упав у прірву безпросвітної темряви. Син, до якого змушена була повернутися, став чужим. Сусіди, спостерігаючи за знущаннями з матері, звернулися до Віри Цуман. Зазвичай вона вдруге людей не приймає, а тут виявила співчуття, не відмовила. Цьогоріч у червні пані Анна залишила синові і квартиру, і майно...

Володимир

Місяцем раніше, у травні, поповнив сиротинець Володимир Шеремет. Дружина в нього була. Полюбляла чарку. Всього траплялося в цій родині, але клята оковита зробила свою гірку справу - звела жінку в домовину. А він, Володимир, тихий, спокійний, неодноразово перенісши сімейні дебоші п'яної половини, захворів. Інвалідність має. Але в підсобному господарстві дому милосердя порається охоче та невтомно. У приклад іншим мешканцям, які подеколи не хочуть докласти рук до спільної справи, хоча ще мають сили. Так характеризує Володимира Шеремета пані Віра.

Раніше чоловік жив у Лубенському інтернаті для престарілих. А про переведення в Сарни подбала сестра покійної дружини, яка й досі цікавиться життям родича. Відтак Володимир познайомився з Анною. Несмілива, ніби розгублена синичка, вона прийшлася чоловікові до душі. Йому захотілося взяти її за хвору руку і повести не лише через поріг кімнати, яку їм люб'язно виділила й облаштувала Віра Цуман, а долати разом труднощі на нелегкому життєвому шляху.

Весілля

Святковий обідній зал дому милосердя, прикрашений квітами, вщерть заповнили його мешканці, сусіди, обслуговуючий персонал, гості з общини християн віри євангельської, районної організації Товариства Червоного Хреста. Пресвітер Іван Пришко звернувся з теплими словами Святого Письма Євангелія, де сказано чимало про права й обов'язки подружжя. Говорив доступно й переконливо, зачитуваз слова святих, які закликають берегти одне одного, допомагати як у радощах життєвих, так і в скруті. Він звернувся до Анни із запитанням, чи добровільно вона вступає в шлюб з Володимиром. Коли жінка відповіла ствердно, поставив таке ж запитання і йому...

Тепло привітавши обох, Іван Андрійович зичив їм Божої благодаті й ласки, усіляких життєвих гараздів. Солісти общини християн віри євангельської подарували пісень. Винуватцям торжества підносили квіти, говорили найщиріші побажання. Усіх присутніх запросили за святковий стіл. Мимоволі подумалося: хоча старість немилосердна, не милує нікого, розуміємо, що найсвятіший обов'язок кожного - зробити все залежне, аби призахідне сонечко світило стареньким пестячи, а не спопеляючи. Тим паче, коли серце людини, яка прожила нелегке життя, витримало чимало бід. Душі їх надто чутливі до будь-яких образливих, грубих слів чи діянь, і коли доля дарує їм те незбагненне чисте почуття, що зветься любов'ю, коли єднаються самотні серця, то сам Бог благословляє. Тож многая благих і щасливих літ вам, Анно й Володимире.

Сарненські новини. Раїса БРИЧКОВА. Фото Василя СОСЮКА


ВДІВЕЦЬ ПОКОХАВ НЕЗРЯЧУ ЖІНКУ
ВОНИ ПОЄДНАЛИ СВОЇ ДОЛІ У ПРИТУЛКУ


В одній з кімнат притулку для літніх і знедолених людей "Будинок милосердя", що у.Сарнах, все нагадує про свято. На столі стоять білі квіти, коробки з цукерками та весільні фото. А на дивані сидять, тримаючись за руки, й самі "молодята", які лише тиждень тому відсвяткували весілля.

Анна Качківська потрапила до "Будинку милосердя" вже з півроку тому. Сюди сліпа жінка втекла від сина, який постійно ображав її та бив. Вдівець Володимир Шеремет живе у притулку трішки довше. Він ніколи не мав дітей, тому залишився самотнім. Віднедавна, вони - щасливе подружжя.

Коли я вперше побачив Анну, мені одразу ж захотілося зробити для неї щось приємне, - з ніжною посмішкою каже Володимир Шеремет. - То квіти їй подарую, що ростуть у нас на подвір'ї, то яблучок для неї назбираю, то якихось ягід у лісі. А ще я дуже радію кожній погожій днині, коли можна гуляти подвір'ям. Анечка ж сама гуляти не може. Коли ми вперше заговорили, я відчув, наскільки вона для мене дорога.

- Він і зараз постійно радує подарунками, - доповнює Анна Качківська. - А ще чоловік часто читає мені книжки, іноді вірші. Адже він - мої очі. Коли я потрапила до притулку, то думала лише про те, як спокійно дожити віку, - продовжує жінка. - Ні про яке кохання й мови не було. Та й кому така потрібна? А потім почала відчувати особливу турботу Володі. Я до такого ставлення не звикла, - з сумом каже жінка.

- Одного дня зрозумів, що нам треба обвінчатися, - продовжує розповідь Володимир. - Навіщо зайві розмови. Не добре так жити, неправильно. Хвилювався кілька днів, а потім наважився підійти до Анечки й просто сказав їй: "Давай одружимось". А вона так тихенько відповіла мені: "Добре".

- Коли він запропонував одружитися, я одразу ж погодилася, бо відчула турботу, увагу, любов. І знаю їм ціну. Кожного дня дякую Богу за те, що подарував мені таке щастя. Ви не дивіться, що я сліпа, - говорить Анна, міцно тримаючи за руку свого чоловіка, - для того, щоб любити - бачити не обов'язково!

Весілля у "Будинку милосердя" відсвяткували скромно, по-сімейному. Кожен у притулку намагався порадувати молодят. Його мешканці розважали подружжя піснями, кухарі приготували смачну вечерю та спекли кілька тортів, а керівник благодійної організації Віра Цуман виділила подружжю окрему кімнату.


Рівненська газета. Марина ПОПОВА