Благодійна організація <Будинок милосердя>

"Моя твердиня Він - не похитнуся!"- девіз мого життя.

***

(Iс.54:11) "Убога та бурею гнана, невтішна!" - …ці короткі слова найточніше описали все моє життя, всі мої переживання, всі почуття…

Народилися я в багатодітній сім'ї, де тяжка праця і життєві труднощі, немов молоток та наковальня творили в мені одне ціле - твердий дух і стійкий характер. Минуло нелегке дитинство, закарбувавши в мені холод, голод і виснажені роботи у колгоспі. Юність також лишила свої шрами на серці. Посеред лукавих посмішок і солодко-льстивих слів проходили мої молоді літа. Душа моя хотіла заховатися від страшної реальності, від такої гнилої системи взаємовідносин людей.
Обпалена вітрами суворих буднів, побита камінням лукавства і лицемірства, поступово зневірилася я, що є справедливі і чесні люди на цій грішній землі. І тоді, коли здавалося неможливо так далі жити, не витримаю натиску, який робив мені комуністично-соціалістичний режим, я зустрілася з Ісусом Христом - моїм Спасителем. Він простягнув мені Свою руку і вирвав з цього повсякденного хаосу та страху, вселив віру у краще життя з Ним, дав "нове серце". Не забутня ця зустріч для мене. Ісус назавжди став героєм мого життя. Я побачила Його непохитною скелею в бурхливому морі зла.
"Моя твердиня Він - не похитнуся!"- девіз мого життя.
Саме Ісус і був поштовхом для того, щоб зробити щось більше в цьому світі для Нього, щось більше, ніж просто щонеділі відсиджуватись на задній лавочці у церкві, більше ніж просто не грішити. Чому? А тому, що Він подарував мені вічне життя своєю каторжною смертю на голгофському хресті, коли я була ще грішницею цього світу.
Ще з ранніх років я відчула в собі, що по-особливому сприймаю горе стареньких людей, а особливо жінок… не одну і не дві стареньких доглядала я, навіть до самої смерті, ще зовсім не знаючи, яка праця чекає на мене попереду. Любила цю справу, це було близько моєму серцю, я не цуралася цієї праці, мені не було гидким доторкатися до зраненого тіла, чи-то мити покійника. Коли увірувала в Бога (мені було тоді 29) зрозуміла, що цю любов до знедолених стареньких саме Він мені і вселив у серце, бо Євангеліє пише: "Бо то Бог викликає у вас і бажання і дію – Своїм благоволінням" (Фил.2:13)
"Минали роки – повертали на захід", а бажання піклуватися про немічних горіло все більше і більше. Ось так одного літнього вечора, мені прийшла думка: "Потрібно будувати дім для стареньких". Ту ніч я не спала, наступну також, це продовжувалось декілька днів підряд. Чоловік був на заробітках, діти ще малі, а так хотілося з кимось цим поділитися, і я ставала на коліна, і розповідала все Богові. Коли приїхав чоловік я все розповіла йому, він підтримав мої ідеї і справа розпочалася.
На той момент у нас була куплена старшому синові старенька хата на окраїні міста. У нас була позика в сумі 400$, коли розпочалася реконструкція і добудова житлових кімнат. Основним джерелом старту були поїздки чоловіка на заробітки у Москву, але велику справу зіграла моя не маленька рідня. Я розповіла своїм рідним свої думки, і саме через це дружнє кільце, Бог зробив велику роботу.
Особливе місце приділяю події, коли мій менший брат В'ячеслав захворів на невиліковну хворобу: рак сліпої кишки. Лікарі розвели руками та у Господа були свої наміри. Пам'ятаю сидить біля печі, весь блідий, виснажений хворобою (йому було тоді-33) і слухає як я розповідаю про свої бажання і плани, збирається з силами та говорить: "якщо Господь оздоровить - я в славу Його побудую цей дім". На той час він навіть хлібину не міг підняти на стіл. Пройшов короткий час і сталося чудо, смертельна хвороба лишила його. Сповнений вдячності Господу за даровану йому милість, він присвячує себе на 3 роки нелегких робіт.
Подібними чудесами відбулося і все будівництво, звичайно без болю та сліз не обійшлося, але саме через це Люблячий Господь зближав нас із Собою. Отож, з 03.01.2003р. року ми зареєструвалися як "Будинок милосердя №1" для престарілих та знедолених верств населення, а з 15.09.2009 р. філіал "Будинок милосердя №2". Зараз, коли все найтяжче здається позаду, дякую Богові, що доручив мені таку відповідальну працю і дав сили пройти стільки пліток, погроз і наклепів.
За 6 років нашої діяльності через "Будинок милосердя" пройшло більше 100 людей, 33 душі тут відійшли у вічність. На даний момент зараз в двох інтернатах проживає 31 людина, з них 14 – лежачі. Також у нас проживають люди з вродженими вадами, тяжкою хворобою ДЦП, сліпі, глухі, німі, глухонімі, без кінцівок та ін..

Поломані, скривджені долі,
Тяжке, невимовне життя.
В стареньких очах стільки сліз, стільки болі,
Нестерпної болі що коїть дитя.

Кожний рік хтось відходить у вічність, настане час і я відійду. А там… а там в вічній славі багатьох я зустріну, тільки всі вони будуть здорові.

Не плачте мої дорогенькі, не варто,
Я разом із вами у вічність іду.
Там зникнуть всі вади, ми здіймемо руки
І будем співати Ісусу Христу.

Віра Цуман